Здійснювати ефективну реформу системи охорони здоров'я неможливо без єдиної політичної волі

Система охорони здоров'я в Україні - це комплексна галузь, яка повинна ґрунтуватися на принципах ефективної взаємодії багатьох центральних органів влади на рівні Міністерств охорони здоров'я, фінансів, економіки, праці та соціальної політики, освіти і науки, з питань надзвичайних ситуацій та інших міністерств і відомств, у підпорядкуванні яких сьогодні знаходиться більш як 245 (або 8.8%) медичних закладів (всього - 2782 заклади) та майже 7% зведеного бюджету на охорону здоров'я у 2009 році у порівнянні з 11,4%, які надаються Міністерству охорони здоров'я.

Відповідно ефективна діяльність галузі неможлива без належної взаємодії центральної влади та органів місцевого самоврядування на рівні яких питома вага видатків зведеного бюджету на охорону здоров'я становить 81,6%.

Крім того, відповідно до Конституції України та Закону України „Про місцеве самоврядування", повноправними власниками більшості закладів охорони здоров'я первинного та вторинного рівня (до яких, зокрема, відносяться дільничні лікарні, амбулаторії, районні, міські лікарні), а також закладів третинного рівня (обласні лікарні та інші заклади обласного підпорядкування) є відповідні місцеві ради.

Тому здійснювати ефективну реформу системи охорони здоров'я неможливо без єдиної політичної волі та розуміння мети і шляхів реформування як органів центральної законодавчої і виконавчої влади, так і органів місцевого самоврядування.

Без цього навіть суттєве збільшення державного фінансування галузі (майже у 5 разів лише з 2001 року), не призвело до істотних якісних змін у медичному забезпеченні населення України.

Міжнародний досвід свідчить про те, що збільшення фінансування систем охорони здоров'я без її структурних змін не призводить до автоматичного якісного покращення системи.

В умовах фінансово-економічної кризи пріоритетним стає питання забезпечення якості та доступності медичної допомоги для населення. Ця ситуація вимагає від нас підвищення ефективності та раціонального використання не тільки наявних коштів, а усіх наявних ресурсів системи: насамперед кадрових і матеріально-технічних.

Мінімальна потреба галузі для забезпечення якісною медичною допомогою складає понад 56,0 млрд. гривень.

Враховано на 2009 рік у Державному бюджеті України видатки на охорону здоров'я у сумі 33,4 млрд. грн. (2008р. - 32,1 млрд. грн.),

Видатки на охорону здоров'я на душу населення у 2009 році становитимуть за рахунок загального фонду 646,1 гривень, що на 24,1грн. більше минулого року.

Виявлені суттєві СИСТЕМНІ недоліки галузі, які, зокрема, обумовлені положеннями чинного законодавства України, серед яких:

- недостатність фінансування галузі;

- відсутність інвестицій у матеріально-технічну базу;

- низький рівень заробітної плати медиків;

- відсутність вертикального управління галузі;

- відсутність чіткого розмежування первинного, вторинного та третинного рівнів медико-санітарної допомоги;

- низький рівень надання первинної медико-санітарної допомоги, особливо в сільській місцевості, та відсутність чіткої системи направлень з первинного на інші рівні медичної допомоги.

У той же час, результати інвентаризації мережі закладів охорони здоров'я, проведеної Кабінетом Міністрів України у цьому році, свідчить про вкрай фрагментоване, і як наслідок, неефективне використання наявних ресурсів системи охорони здоров'я.

надмірна тривалість госпіталізації та надзвичайно високий відсоток необґрунтованої госпіталізації - 67%. І це при тому, що вартість медичної допомоги, що надається у стаціонарах, у декілька разів перевищує вартість якісного лікування пацієнта вдома або амбулаторно;

низький рівень надання вторинної медико-санітарної допомоги, коли населення змушено частково або повністю оплачувати необхідні ліки при загальнодержавному декларуванні безоплатної медичної допомоги,

розпорошеність та неефективне використання ресурсів другого рівня медичної допомоги, існування декількох паралельних систем, підпорядкованих різним міністерствам В Україні понад 630 лікарень, які мають до 25 ліжок, які об'єктивно не спроможні надавати повноцінну допомогу населенню;

недостатнє використання наукових потужностей медичних навчальних закладів, які мають постійно залучатися до надання високо спеціалізованої медичної допомоги населенню.

Джерело