30–40% пацієнтів українських психлікарень – «нормальні» люди. Доки це триватиме і хто їм допоможе? Зокрема, про це йшлося під час обговорення фахівцями теми «Українська психіатрія: стагнація, чи реальна допомога клієнту» Зараз українська психіатрія перебуває на межі. Суспільство разом з лікарями опинилося на роздоріжжі між тим, що ми маємо в реальності, і усвідомленням того, яким би це мало бути насправді. «Ми маємо змогу бачити, де реально перебувають наші громадяни, якщо в них проблеми із психічним здоров’ям, куди їх поміщають, в яких умовах тримають. Найжахливіше в цій ситуації є те, що для них немає альтернативи. А ще більш тривожним є той факт, що 30–40% пацієнтів психлікарень не мали б там знаходитися», – про це під час круглого столу на тему «Українська психіатрія: стагнація, чи реальна допомога клієнту» розмірковував головний психіатр Львівської області, віце-президент з питань євроінтеграції та міжнародного партнерства Асоціації психіатрів України Юрій Закаль.

На що здатна українська психіатрія? Чи теперішній застій, який існує в системі охорони здоров’я, можна подолати?

За офіційними даними, показник захворюваності на розлади психіки та поведінки в Україні поступово зростає. У 2008 році він становив 249,15 на 100 тисяч населення, тоді як у 2006 році – 230,9. У 2007р. цей показник був 242,3.Показник поширеності розладів серед дорослого населення, дітей та підлітків також зростає.

Як реально може сьогодні допомогти система психіатричної допомоги людям? Юрій Закаль наголошує, що в реальності лікарі можуть помістити людину в госпіталь, і це правда. А от встигнути допомогти їй з моменту прояву психічного розладу (а це може бути прояв різного характеру) в Україні менш реально. Тоді як в Європі така допомога надається в межах кількох годин. «Якщо взяти статистику за минулий рік, то більшу частину психічних захворювань в Україні становлять так звані непсихотичні форми (73,2%) – це означає, що ці форми не мають виражених синдромів психозу, галюцинацій, збудження тощо, вони без виражених зовнішніх ознак. Такі люди не виділяються явно з-поміж інших. А для появи раптових психічних розладів у таких людей можуть зіграти ключову роль кризові ситуації і багато інших», – пояснює Юрій Закаль. Розлади психіки та поведінки психотичного характеру (явно виражених) у цьому спектрі психічних розладів посідають лише 17,9%, тоді як решта відсотків 8,9% – це розумова відсталість.

Водночас, головний психіатр зазначає, що сьогодні, власне, тих людей з непсихотичними формами захворювання частіше почали поміщати до психіатричних закладів. «Але ж вони не повинні були б лікуватися у лікарнях, а спокійно могли б перебувати на амбулаторному лікуванні поза межами госпіталів. Про що це говорить? Такі люди не мають достатньої альтернативи, щоб їхні права були захищені. Вони не цілком усвідомлюють, що може бути інакше. Якби психічнохворі хоча б на місяць поїхали подивитися, як лікують у Німечинні, які там умови, то, повернувшись, вони б почали все тут бомбити, адже зрозуміли б: так, як в нас – не повинно бути», – пояснив лікар.

Водночас торік, у абсолютних величинах, кількість пацієнтів, яких було вперше госпіталізовано в психіатричні лікарні – становила 251058, а це 21,34% від загальної кількості українських громадян, які хворіють на розлади психіки та поведінки.

Слід зазначити, що 39,2% громадян з розладами психіки та поведінки непсихотичного характеру і 50,7% громадян з розладами психіки та поведінки психотичного характеру були вперше госпіталізовані у психіатричні лікарні.

Така практика госпіталізації психічнохворих та методи їх лікування, як і багато іншого залишилися нам у спадок з СРСР. «Звичайно, система охорони здоров’я в Україні застаріла. Ми зараз говоримо про тяжкий спадок, який залишився нам ще з минулого. Мова йде як про статистику, так і про фінансування, яке є важливим елементом для кожної реорганізації. Адже старі принципи бюджетного фінансування стримують проведення будь-якої ініціативи», – наголошує Юрій Закаль.

Водночас його колега, відомий психіатр, виконавчий секретар Асоціації психіатрів України Семен Глузман пояснює таку ситуацією з госпіталізацією хворих простою логікою нашої системи. «Адже Міністерство охорони здоров’я не скасувало ліжкодні. Тому, раз вони є, їх слід виконувати. Адже тоді лікарням скоротять фінансування», – пояснив він і зазначив, що цим керуються більшість головних лікарів психлікарень.

За його словами, трагізм Міністерства охорони здоров’я полягає у тому, що там працює маса людей, які не є спеціалістами. «Коли ми збирали статистичні дані для Всесвітньої організації охорони здоров’я на тему, що таке українська психіатрія, то виявилось, що в нас вісім міністерств і відомств мають психіатричну службу. І все це діє за гроші платників податків. МОЗ знало лише про одну свою клініку і диспансер, про інші заклади вони не знали і відправили нас в комітет статистики. Утім там також нічого не знали. Але ж в цей самий час гроші на фінансування цих закладів з бюджету йдуть. Ось така в нас традиція в системі охорони здоров’я, що залишилась ще від СРСР», – зазначив Семен Глузман.

За його словами, зараз Асоціація психіатрів України намагається всіх зібрати докупи: і МОЗ, і Мінпраці, щоб вони поділилися своїми проблемами. «Адже клієнт в них один. Сьогодні він у лікарні у дитячого психіатра, завтра у дорослого, потім в інтернаті, потім хтось з хворих коїть злочин і йде в тюремну систему. А естафети ж ніякої немає: ні гроші не ходять за клієнтом, ні знання. Всі структури розділені. І ось зараз дуже важливо всіх їх поєднати», – заявив Глузман.

Щодо такої великої кількості пацієнтів психлікарень, Семен Глузман додав, що в наш час з’явилися ліки, які цілком дозволяють клієнту повернутися до сім’ї, роботи, життя. «Але знову ж ми повертаємось до того, що ж в нас бідна країна, яка постійно скаржиться на брак коштів. Тому й такими ліками вона не може забезпечити хворих», – зазначив психіатр.

Семен Глузман наголошує, що лікар просто зобов’язаний виписати хворого раніше, бо людина, перебуваючи тривалий час в умовах в’язниці, втрачає елементарні навички. При цьому він пояснив, що це не означає, що всіх хворих слід випускати на волю, проте в країні має бути створена соціальна психіатрія, соціальні служби, які опікуватимуться такими людьми. А не всі завдання слід перекладати на лікарів та психлікарні.

Європейці хочуть використати українську психіатрію в своїх інтересах?

Головний психіатр Львівщини Юрій Закаль зазначив, що зараз до української психіатрії повернулися обличчям європейські колеги, є певні ініціативи, де європейці б дуже хотіли працювати на розвиток нашої системи. «Звичайно, є частина людей, яка говорить, що це вигідно, наприклад, тій же Німеччині. Адже в них багато емігрантів, навіть є відкриті відділення для емігрантів, амбулаторії. Зараз Німеччина зіткнулася з проблемами емігрантів з Казахстану, які не хочуть асимілюватися і не знають, що їм робити далі. І багато людей твердить, що таким чином європейці хочуть на теренах України, особливо на наших кордонах, відкрити свої лікарні, куди потім зможуть відправляти лікуватися цих емігрантів», – розповів Закаль.

Однак, на його думку, це не зовсім так. «Адже Асоціація психіатрів України ще з 1995 року співпрацює з колегами з Польші та Німеччини, які об’єднані в громадські організації, і має змогу бачити реальні ініціативи цих держав. «Засади, на яких були побудовані контакти цих двох країн, пов’язані з тим, що в роки Другої світової війни було знищено дуже багато психічно хворих саме на території Польщі. Тобто, це один з елементів спокутування вини, який зараз демонструють німці. І саме тому тепер вони намагаються допомогти полякам», – пояснює психіатр.

Теж саме, на думку Закаля, відбувається і з Львівською психлікарнею. Він розповів, що за часів війни багато психічно хворих з Львівської психлікарні також відправляли в клініки в Польщу, де потім їх знищували. Деякі пацієнти навіть були знищені разом з лікарями. «Тому є дуже багато історичних поєднань. Але психіатрія має свій, такий детермінований віками, статус. Він, з одного боку, більше соціальний, аніж медичний. Хоча ведуться дискусії і частина експертів більше схилялася до того, щоб трактувати психіатрію, як медичну дисципліну, з своїми алгоритмами, з точно визначеними синдромами», – розповів він.

Чи можлива в Україні реальна допомога клієнту з психічними розладами?

«Так можлива, – запевнив головний психіатр Львівщини, – Вже зараз багато говорять про величезну роль громадських організацій, об’єднань пацієнтів, родичів. Саме цей недержавний сектор має відігравати значну роль в ефективності такої допомоги. Саме вони повинні моніторити все, що відбувається в державі, всі програми, які їм пропонуються. Адже ми дуже багато в документах пишемо про різноманітні заходи. А ви колись замислювалися – чому? А тому що «заходи» ніколи не вимагають коштів. Все зводиться до того, щоб проаналізувати, вивчити, поговорити, а в реаліях все залишається на тому ж самому місці», – зазначив Юрій Закаль.

За його словами, саме зараз дуже гостро постало питання, буде ця реальна допомога пацієнту чи ні. «На сьогоднішній день ми знаємо точно, що в західній психіатрії 70% послуг надається соціальними службами. І фінансуються ці служби за державні кошти, та ще й неабияк. Принцип тут діє єдиний – пацієнт є носієм коштів.

«Якщо б так було й в нас, якщо б гроші дійсно ходили за людиною, то хто б що не казав хворому, він мав би остаточно втратити розум, аби погодитись запроторити себе в ті психіатричні заклади в Україні, які є зараз. Звичайно, тоді б він обирав те, що краще і кошти надходили б до тієї інституції, яка б надавала кращу і якіснішу допомогу. Адже, доки пацієнт не буде носієм коштів, доти ситуація регулюватиметься згори і прямим втручанням», – наголосив головний психіатр.

Разом з тим, він додав, що в нас, напевно, держава дуже багата, коли соціальні функції виконує лікар, чи завідувач відділенням. Бо в цілому світі рахують гроші, і зважають на те, скільки коштує година роботи лікаря, медичної сестри, психолога чи працетерапевта.

Нещодавно, за словами Закаля, наші керівники міністерств і психіатри поїхали на психіатричну конференцію в Німеччину. «Німці організували роботу з восьмої ранку до восьмої вечора, всі заходи організовували так, щоб відчувати справжню мету цього заходу. Скажімо, ми обідали лише разом з хворими, або ж, коли вечеряли, то ту їжу, яку приготували нам хворі. Українські фахівці були просто не готові до цього і наша ментальність загалом була не готова до такого. Про що це говорить? А про те, що ми одне говоримо, а робимо зовсім інше. Декларуємо гасла, що ми всі разом, що у нас немає дискримінації хворих, а з іншої сторони – ми ще такі далекі до цього», – зауважив Юрій Закаль.

Проблеми українських психіатрів, на його думку, полягають в тому, що всі працюють у цій системі. На заході ж більш поширена приватна практика, є мережа надання приватної психіатричнї допомоги, держава при цьому допомагає таким лікарям, підтримує їх фінансово. В Україні ж такого нема.

Більше того, в Україні й бракує самих лікарів. Але найбільше є проблем із забезпеченням психіатричною допомогою мешканців сільської місцевості. Статистика свідчить, що основна маса лікарів-психіатрів осіла у великих містах, великих клініках. По районах є вакансії і не вистачає медиків, Тому й не вдається забезпечити вчасної допомоги людям з психічними розладами, а система не вирішує цих проблем.

Офіційно, за минулорічними даними, в Україні є 88 психіатричних і психоневрологічних лікарень, 29 психоневрологічних диспансерів, 105 денних стаціонарів, 656 психіатричних кабінетів і 162 психотерапевтичних кабінети. Водночас кількість психіатричних ліжок в Україні поступово зменшується, загалом 92,9 на 100 тис. населення.

Окрім того, в Україні є 3 337,0 або 7,22 на 100 тис. нас. лікарів-психіатрів. Цей показник є відносно незмінним протягом останніх років

В той же час кількість дільничних лікарів-психіатрів в амбулаторних лікувально-профілактичних закладах для дорослих становить лише 3,8 на 100 тис. нас. Забезпеченість населення лікарями-психотерапевтами, лікарями-психологами є низькою. Аналіз структури та кадрового потенціалу свідчить про зосередження основної його частини у стаціонарних закладах із значним його дефіцитом у позалікарняній, амбулаторно – поліклінічній психіатричній мережі.

Ця недостатня ефективність соціально-реабілітаційних заходів в системі надання психіатричної допомоги, що стосується забезпечення постійного соціального супроводу пацієнтів, лише збільшує кількість інвалідів внаслідок психічних розладів. Ці проблеми існують роками, вони залишились у спадок нам від СРСР, проте незалежній Україні поки немає чим гордитися. За 18 років держава не провела жодних реформ, вона не зуміла зробити хоча б щось в цьому напрямку. Як зазначає Семен Глузман, сучасному психіатру, який щоранку йде на роботу, потрібно забути все, що він знає, залишити свій багаж знань удома, адже він йде працювати в систему, йде працювати в госпіталь, де з радянських часів так нічого й не змінилося. А коли зміниться?

Джерело