• Главная
  • ЛЕНТА НОВОСТЕЙ
  • АРХИВ НОВОСТЕЙ
  • Показы мод
  • Выставки
  • Тренинги и семинары
  • Реклама
  • Контакты
  • RSS feed
  • Издается с 17 октября 2006 года

  • Как работал всемирно известный киевский хирург Николай Амосов
    Опубликовано: 2013-01-23 08:13:40

    Його пам’ятають не тільки тисячі врятованих пацієнтів. Мільйони людей у всьому світі захоплені його Божим даром рятувати й цілком людською відвагою протистояти неправді, лицемірству, огуді. Амосов каже правду. Амосов ходить прямо. Амосов відкритий людям. Амосов – людина Всесвіту й майбутнього.

     

    Після зустрічей і спілкування з Миколою Михайловичем Амосовим кілька думок ніколи не полишають свідомість: чому так мало використовуємо ми, люди, дані нам природою унікальні можливості прожити життя різноманітно і яскраво, чому насправді так не цінуємо його й чому ми такі бідні на доброту… Роздуми над цими поняттями можна знайти у його книжках, інтерв’ю, спогадах сучасників. Та найголовніший ключ до розгадки цих непростих споконвічних загадок – це саме життя Амосова. Його щоденна воістину титанічна праця над собою й для інших. Його вчинки, позбавлені будь-якого мізерного розрахунку чи марнославства, а єдино спрямовані на вдосконалення своїх можливостей задля порятунку інших. Його правда, яку з однаковою вірою слухали й можновладці, і страстотерпці, що ставали його пацієнтами.

    Безкомпромісно чесний

       Він був такий глибокий у своїй щирості, що олжа ніколи не закрадалася ані в його уста, ані в діла. Тільки тоді, коли він переступив такий високий поріг моральності й зробив її чи не єдиним мовчазним, але безжальним суддею своєї роботи, Бог дозволив йому брати й зцілювати людське серце. Адже подумаймо: щоб зробити операцію на серці, треба взяти його на долоню (а, знекровлене, воно живе дуже мало), у цей короткий відтинок боязкого часу треба встигнути оглянути його, полагодити, приміром, клапан, вдихнути життєдайну силу й знову під’єднати до кровоносних судин. І серце б’ється знову! Життя триває. Але ж це звичайнісінька нежива схема, яку навіть грішно озвучувати без Всевишнього дозволу. В операційній же напругою пульсує кожен нерв, кожна клітина мозку, кожна жилочка. Долучаються знання, уміння, досвід, рішучість і світло тієї вирішальної миті, яку не можна пропустити. Скільки їх – тисячі – таких випробувальних миттєвостей було!
       Директор Інституту серцево-судинної хірургії Геннадій Книшов, який працював із Амосовим понад сорок років, якось розповідав, як той працював на межі дозволеного, наукових знань та з величезним ризиком для власної репутації. Скажімо, Анну Вєнценосцеву Амосов прооперував тридцять років тому. Нині вона живе повноцінним життям. Але була мить, коли жінка опинилися за крок до смерті. Невдовзі після хірургічного втручання Микола Михайлович зайшов до пацієнтки в палату. Дівчина була майже синя. Серце билося, але робота клапана не прослуховувалася. Що зробили б у такій ситуації більшість хірургів? Проводили б обстеження та призначали нову операцію. Що зробив Амосов? Недужу просто на ліжку миттєво завезли до операційної, кардіохірург за кілька секунд на бігу перебрався, одягнув хірургічні рукавички, відкрив шви й пальцем підштовхнув клапан, що застряг...
       Не менше ризикував Микола Амосов, коли виготовляли перші вітчизняні штучні клапани серця. Спочатку він їх побачив на одній із операцій у США. Як з’ясувалося, їх потрібно було вкрити синтетичним матеріалом. Але не було ані досвіду, ані умов, ані такої медичної промисловості, яка б швидко освоїла нове. Видатний медик завдяки інженерній освіті й творчому мисленню сам винайшов оригінальний клапан, а потім знайшов стареньку бабусю, котра погодилася за допомогою гачка обв’язувати клапани нитками. Їх дістали з… італійської нейлонової сорочки, яку Микола Михайлович привіз із-за кордону. Після такого новаторства ефективність роботи цих клапанів підвищилася в шість разів.
       Микола Амосов писав: «...На конгресі в Мексиці я вперше побачив операцію на серці з апаратом штучного кровообігу. Дуже захопився. Оскільки апарат купити було неможливо, розробив власний, який виготовили на заводі. Ось тоді й знадобилися мої інженерні знання. Рік експериментували... А 1959 року вдало прооперували хлопчика з тяжкою вродженою вадою серця. І далі пішло-поїхало...». Так зване «штучне серце» (АШК-апарат штучного кровообігу) під час першої операції Амосова працювало 1 годину 44 хвилини.
       А що вже казати про ризикованість експериментів із соціологічно-кібернетичними обрахунками моделі ідеального суспільства? Амосов доводив, що капіталістична система найстабільніша, а соціалістична позбавлена конкуренції й вирощує «середнячків». Недарма ще в повоєнні роки, у Брянську він ледь уникнув судової справи. За словами академіка Книшова, нині є дані про те, що Амосова підозрювали в черговій «справі лікарів». Надійшов сигнал, що, мовляв, видаляти частину легень — це шкідництво (у його клініці було зроблено сім тисяч резекцій, що врятували життя пацієнтам).
       Хто хоч раз зустрічався з Амосовим, пам’ятатиме його не лише як талановитого хірурга, а й як людину надзвичайно чесну, вимогливу до себе й до інших. Він у всьому вимагав порядку й дотримання дисципліни: міг звільнити з роботи хірурга за те, що він узяв хабара. Я добре пам’ятаю той час, коли у приймальному відділенні інституту висів величезний плакат, на якому було написано: «Прошу подарунків медперсоналу (за винятком квітів) не робити», підпис – М.Амосов. Саме тоді, на початку 80-х, мені довелося супроводжувати на обстеження 10-річну дівчинку Тамару Музику з далекого західноукраїнського села. Місцеві лікарі ставили їй тяжкий діагноз – вроджену ваду серця, несумісну з життям. Наступного дня після проведених в інституті обстежень і досліджень прийшли за висновком. Ми спочатку й второпати не могли, що в кабінеті лікаря нам його вручає сам Амосов! Він бадьоро всміхався, підійшов до дівчинки й, не приховуючи радості, сказав: «Їдь додому, тобі нема чого хвилюватися, серце твоє в безпеці. Ти зможеш народити здорових дітей і втішати в старості свою маму…». Він висловив ще кілька застережень щодо перевантажень, побажав здорового  буття, наказав радіти життю й тут же попросив негайно звільнити кабінет, адже в черзі стояло ще багато людей. Про цукерки, які приготували про всяк випадок, довелося забути. Амосов же не помилився у своїх прогнозах. Тамара давно забула про свій страшний діагноз, вийшла заміж, народила дітей, нині живе в Підмосков’ї.
       Ця, рідкісна в наш час, а особливо в медицині, безкорисливість передалася Амосову ще від матері, яка була акушеркою. Навіть коли родина жила дуже бідно, «моя мати ніколи не брала подарунків від породілей, і залишилася для мене прикладом на все життя», зізнавався  Микола Михайлович.
       Його чесність давала право на відвертість, яка іноді шокувала. Хіба можна забути, як у нього, депутата Верховної Ради СРСР, у перерві між засіданнями поцікавилися журналісти-телевізійники, які події відбуваються в сесійній залі, а він замість відповіді на всю країну показав кумедну гримасу. Іншим разом Амосова, одвічного борця за здоровий спосіб життя, запросили на зустріч чиновники-можновладці. Підтягнутий худорлявий хірург, зайшовши до аудиторії, довго не роздумував: «Про що говоритимемо, товстопузі?» – запитав, мов відрізав, лікар. У відповідь – суцільна тиша. Коли переполох минув, багато хто з присутніх  почали втягувати свої животи…

    Відкритий для людей, для світу

       Пригадую, це було ще до 1998 року, до тієї операції на серці, яку Амосову в німецькій клініці успішно зробив професор Керфер. Редакція медичної газети України, де я тоді працювала, запросила Миколу Михайловича на пряму телефонну лінію з читачами. Спілкуватися треба було впродовж двох годин. Хоч як видатний учений умів цінувати свій час, але на розмову з читачами погодився. Редакція містилася на п’ятому поверсі одного зі старовинних особняків вулиці Олеся Гончара (тоді Чкалова). За кілька хвилин до 14-ї жвавий Амосов буквально вбіг у наш  вестибюль. А ми завбачливо відчинили двері скрипучого трудяги-ліфта, адже в старих особняках п’ятий поверх – це немов справжнісінький восьмий у нових будинках… Та який же урок одразу дістали! «Кажете, що проповідуєте здоровий спосіб життя? А переконливості бракує!» – невблаганно відтіснив нас на сходи гість і першим по-молодецькому почав долати поверх за поверхом. Ми були присоромлені. І спантеличені. Від чаю гість також відмовився. А оскільки телефонні дзвінки cипалися градом, то ми тільки спостерігали, як неспокійний лікар уважно вислуховував скарги далеких пацієнтів, як чітко, лаконічно й мудро радив іти на консультацію до спеціалізованої клініки, іноді навіть називав ім’я рекомендованого фахівця, а декому радив не згадувати про діагноз, поки не позбудеться згубної звички курити чи пити. Невеличкий екзамен з елементарного знання основоположних канонів медицини влаштував і нам, журналістам. Найскладнішим, однак виявилося відверто відповісти на запитання, хто з нас бігає чи хоча б займається вранці гімнастикою. Довелося відповідати чесно – майже ніхто. На що він виніс свій присуд: ледачий здоровим не буває…
       Тепер я думаю про ту зустріч, як про справжній дарунок долі. А, проходячи повз меморіальну дошку на будинку Амосова, згадую одне інтерв’ю-роздум доньки Амосова Катерини, також відомого кардіолога, доктора медичних наук, члена-кореспондента Академії медичних наук України. «Ми з чоловіком (Володимир Мішалов – хірург, доктор медичних наук, проректор Національного медичного університету ім. О. Богомольця – Т.Ф.) довго думали над цим словосполученням – «громадський діяч». (Чи писати його на меморіальній дошці – Т.Ф.) Воно досить «затаскане» і сприймається багатьма з іронією. І все ж ми його не могли не використати, тому що батькові публікації, лекції, інші публічні виступи про здоровий спосіб життя, про те, щоб людина не потрапляла в полон своїх недуг, були тоді явищем суспільного життя. І стимул його тут теж полягав у тому, щоб принести користь людям. Хоча, погодьтеся, нелегко, мабуть, було оперую чому хірургу (а є, на жаль, і неоперуючі хірурги, хоч це й звучить знущально), який керував при цьому великим колективом, їздити по Україні, пересідаючи з поїзда в поїзд, і переконувати людей у необхідності дбати про своє здоров’я…
       Наступна сфера його інтересів – кібернетика. Евристичне моделювання, створення складних систем, системний підхід до людської психіки, підхід до фізіології людини з позицій кібернетики, моделювання суспільства – тут у батька теж були пріоритети світового рівня. Досить сказати, що його, кардіохірурга, керівника клініки й інституту, за часів Радянського Союзу, коли монополія в усьому, зокрема, у науці й медицині, належала Москві, запрошували для доповідей на авторитетні європейські й світові конференції, семінари, симпозіуми, з’їзди, присвячені цим проблемам. У залишених ним щоденниках батько з гіркотою пише, що він впритул підійшов до розв’язання проблеми моделювання суспільства, але, на жаль, реалізувати це йому не дозволять. А йому хотілося, щоб на моделі суспільства, яке, за його переконаннями, ніколи не буде ідеальним і всіх не задовольнятиме, створити систему, максимально корисну для людей, принаймні для їхньої переважної більшості. Відверто скажемо: мотивація доволі незвична для тих часів, а для нинішніх – і поготів…
       Мені хотілося б сказати й про батьків аскетизм. Безумовно, він міг користуватися певними благами. Однак цього не робив. Один лише факт: приблизно в середині вісімдесятих він по п’ять місяців щороку жив на дачі, це кілометрів за п’ятдесят від Києва. У нього, звичайно, була службова машина, але вона довозила його тільки до метро «Вокзальна» або «Святошин», далі він пересідав на електричку. Він вважав для себе неприпустимим, аморальним використовувати державну машину для заміських поїздок. Як і розподільники, спецпайки і так далі. У будинку відпочинку він був, наскільки пам’ятаю, лише один раз – на Кавказі. Але й туди він поїхав із портативною машинкою й весь відпочинок просидів за нею, працюючи над книгою. До речі, свої книги й статті він не писав, а відразу друкував на машинці. В останні роки свого життя батько освоїв комп’ютер. У цьому йому багато допомагала його вірна й добра помічниця Віра Борисівна Бігдан, дочка академіка Б. М. Малиновського, яка організувала й вела батькову сторінку в Інтернеті, забезпечувала підготовку до видання його рукописів і зв’язок із видавцями. Коли він уже був «неактивний», у пенсіонерському статусі, вона по суті забезпечувала його зв’язок зі світом…».
    Його храм, його релігія
       Ще 1948 року хірург Войно-Ясенецький, котрий прийняв духовний сан, сказав, що Бог поставив перед своїми учнями два завдання: зцілювати й навчати словами. Амосов дотримався обох настанов. Він створив свій Храм, свою релігію. Це релігія пізнання буття й себе. Передусім... Він робив геніальні спроби й мав переконливі успіхи – засобами медицини поліпшити людське перебування на цьому світі.
       «Хірургія була моїм стражданням і щастям, – говорив сам Микола Михайлович. – Якби можна було почати життя спочатку – я вибрав би те саме: хірургію й на додаток – мудрування над «вічними питаннями» філософії: істина, розум, суспільство, майбутнє людства». І далі писав так: «Моє життя було віддано хірургії. Але не тільки: був інженерний диплом, кібернетика, дослідження й моделі організму, інтелекту, психіки, суспільства. Були учні, їхні дисертації, написані статті та книги. Завжди хотілося зрозуміти: відкіля взялася складність світу? Що є істина? Як працює розум?.. Нарешті, зрозуміти самого себе, щоб керувати психікою й гідно зустріти кінець». Микола Амосов часто повторював, що не боїться смерті. Чи не через те, що найпевніші його охоронці – добрі справи, а найвірніші його друзі – мудрі думки переповнювали його по вінця всякчас. Його помисли було спрямовано на майбутнє, на основоположні принципи вдосконалення людського буття. В одному зі своїх інтерв’ю він говорив: «Якщо совісті в людей нема, то далеко не заїдеш. А саме совість ми втратили… Як наслідок – ніякої етики і моралі, суцільні крадіжки й обман. Тож за цих умов створити справжню податкову службу неможливо. Запустити ці механізми лише за вказівкою уряду не можна – величезна інерційна сила соціальної системи… Як відновити мораль? Починати потрібно з релігії. Моє філософське переконання, що Бога нема, але Він існує… А побудовано цю віру в Бога на біологічних особливостях людини. Вона – суспільна істота й тяжіє до авторитетів: батьків, учителів, кумирів. А якщо брати вище – Бога, за Яким стоїть непогана ідея гріховності… Проте моральні цінності треба викладати не лише з амвона, а й з кафедри. Потрібно переконувати, що людина по-справжньому щаслива  тільки тоді, коли до неї добре ставиться оточення… До речі, капіталізм без моралі існувати не може. Нема безчесного капіталізму. Там слово, зобов’язання, честь не випадково поставлено високо. Хоча всі хочуть нажитися, обманути, але правила гри такі, що на цьому довго не втримаєшся. У нас поки що навпаки – обманювати вигідно. Тому й капіталісти наші такі, у мене особисто вони збуджують активне несприйняття…». Це сказав Амосов рівно десять років тому й поставив діагноз нашому суспільству: «Головний висновок мій – песимістичний. У найближчі десять років нам нічого не світить. Треба тверезо дивитися на речі й остерігатися всіляких фантазій».
       Він був чудовим аналітиком. Дехто з колег-журналістів називав Амосова  «не активним політиком, а аналітиком від політики». Займаючись комп’ютерним моделюванням суспільства, він дійшов висновку, що людство живе за біологічними законами, соціалізм же мало біологічний, а тому приречений. Тим часом, якщо ми думаємо інтегруватися у світ, зазначав Амосов, то без науки, нових технологій у нас не може бути ні економіки, ні культури, ні медицини. Нічого! А про який же світ для нас думав учений? Чи його, з діда-прадіда росіянина, зігрівала незалежність  України? Найкраще про це сказав він сам: «Хоча я глибоко російська людина, народився й виріс на Півночі, досі розмовляю по-вологодському, але одразу ж виступив за незалежність України. Уже тому, що існує українська нація, зберігся етнос і його мова… Тільки ж не так просто відлучитися від імперії. Ми це бачимо. Ось зараз полеміка: яка орієнтація – російська чи західна? Я особисто за західну. Чому? Тому що, крім російської літератури, на якій кристалізуються моральні стандарти всього світу, нічого принадного в сучасній науці, культурі Росії я не бачу. І якщо ми вже відійшли адміністративно, то слід орієнтуватися на Захід, де все це на значно вищому рівні». Що ж, досить вичерпно. І коментарів не потребує.
       Усі вважали його, і не безпідставно, людиною надзвичайно вольовою й сильною. Так і було, але за цими рисами ховалася вразлива, чутлива до чужого болю душа. Він надзвичайно переживав після невдалих операцій. Якось на операційному столі в Амосова померла дівчинка, і це було для нього настільки тяжким ударом, що він удома не знаходив собі місця. Він мав щось зробити, з кимось поділитися своїми переживаннями. Несподівано для себе сів за письмовий стіл і записав усе, що пережив того дня. Так «народився» Амосов-літератор. Його книжки «Думки і серце», «ППГ-226» (про пересувний польовий госпіталь), «Книга про щастя і нещастя», «Нотатки з майбутнього» були настільки щирими й цікавими, що видавалися мільйонними тиражами й успішно розходилися. Першу було перекладено й видано більш як у тридцяти країнах.
       «Для чого я пишу?» Відповідь пряма і лаконічна: «Пишу для самовираження... боюся відірватися від пам’яті, аби не втратити себе перед кінцем. Поскаржуся: погано залишитися без справи, навіть у старості… Залишаються роздуми і минуле». Саме так – минуле не лише як колишнє, а й як предмет розмірковувань.
       Микола Михайлович зізнавався, що операції йому снилися майже щоночі. І це не дивно – хтось підрахував, що за життя Амосов особисто прооперував понад 6 тисяч пацієнтів. Але не відомо, скільки людей загалом було врятовано завдяки розробленим ним методикам. Амосов уперше в Україні почав хірургічне лікування вад серця. Він став не лише засновником вітчизняної кардіохірургії та профільного інституту, а й підготував цілу школу фахівців у цій галузі. За останній десяток років у його інституті зроблено величезний прорив: тут  успішно рятують серця немовлят, чи не найкращі здобутки у світі (!) в аортокоронарному шунтуванні, в інших органозберігаючих операціях. Але цього досягнуто вже в умовах відкритого суспільства: бригади хірургів, анестезіологів, реаніматологів місяцями й не один раз стажувалися в найкращих зарубіжних клініках. Амосов, звісно, такої змоги не мав. Складно навіть уявити, яку впевненість і покликання мала ця людина, що відважилася на такий крок – почати операції на серці й судинах без опертя на зарубіжний досвід. Можливо, ці слова допоможуть глибше збагнути його підхід: «Конче потрібно, аби над кожним лікарем і хірургом тяжіло постійне відчуття цінності людського життя, яке позбавляло б його спонук оперувати заради самої операції. Я завжди керувався цим правилом, оперував у тому разі, якби взявся оперувати свого сина, брата, матір».
       Розповідає Михайло Зіньковський, дитячий кардіохірург, член-кореспондент АМН України: «Часто хірургію порівнюють із мистецтвом. Не можна сказати, що він красиво оперував. Він оперував розумно, і через те — надійно. Він був суворий і навіть злий. Але в ньому була якась внутрішня інтелігентність. Він лаявся на операціях, але не було лайки нецензурної».
       Уявна нетерпимість, а насправді — демократизм Амосова. Згадує Юрій Панічкін, першопроходець в ендоваскулярній хірургії: «Працювали ми дуже пізно й збиралися додому, коли в клініці вже нікого не було. Ідемо ми зі своєї  Батиєвої гори, і він знову починає робити зауваження: «Ти й те не так робиш, і це». А я набрався нахабства, й кажу: «Скільки можна лаяти, ну хоч би раз похвалили, а то руки опускаються, працювати не хочеться». На що він відповідає: «А вони в тебе ніколи й не підіймалися». А я на той час уже завідував лабораторією…».
       Хірург-трансплантолог професор Олександр Никоненко, який нині працює в Запоріжжі, учився за книгами Амосова. А Микола Михайлович пильно стежив за становленням молодого колеги. Щоправда, вихователем та екзаменатором був суворим. Зате ж і учень не підводить свого вчителя.

    «Він був мірилом совісті, честі, гідності…»

       У молодості Амосов отримав дві освіти – лікаря й інженера, і обидві з відзнакою. Та війна зробила його хірургом-універсалом, він оперував надзвичайно багато й брався за найтяжчих пацієнтів. Сам Амосов ілюстрував одну свою фронтову сторінку так: у 250 хатах лежало понад дві з половиною тисячі тяжко поранених, а лікарів було всього 45. Оперували день і ніч без  спочину. Втрат було дуже мало, і це окрилювало. Госпіталь дійшов до Східної Пруссії. Потім довелося лікувати  військовополонених у Маньчжурії, очолювати  хірургічне відділення в Брянську. Якось його виступ на одній із конференцій почув тодішній директор київського Інституту грудної хірургії та туберкульозу А. Мамолат і запросив Амосова на роботу до Києва.
       Надалі основного напряму в роботі Миколи Михайловича набула хірургія серця. 1955 р. він уперше в Україні розпочав хірургічне лікування вад серця, а 1963-го першим у Радянському Союзі провів протезування мітрального клапана. Ще через два роки створив оригінальні власної конструкції антитромботичні протези серцевих клапанів та вперше у світі застосував їх на практиці. Клініку серцевої хірургії, якою керував Амосов, 1983 року реорганізували в Київський науково-дослідний інститут серцево-судинної хірургії, який він очолив, а з 1988 року був його почесним директором. Нині інститут має ім’я свого засновника. Цікаво, що дві Державні премії Амосов здобув за розробки в галузі медицини, а ще одну – за дослідження в галузі біокібернетики.
       У США були дуже здивовані, коли довідалися, що хірург, кібернетик та прозаїк Амосов – одна й та сама людина. Якось мені розповідала секретар Амосова Анна Іванівна, що в 90-х роках, уже за часів незалежної України, бригади американських кардіохірургів (школи Д. Кулі й М. Дебейкі) за власні кошти, під час своїх нетривалих відпусток, кілька разів приїжджали до Києва й доброчинно оперували тяжкохворих в амосовському осередку гуманізму — Інституті серцево-судинної хірургії. Ось така одна з наочних антитез про незворотну інфляцію моралі й сумлінності сучасних лікарів.
       Те, що Амосов був для своїх учнів не просто вчителем, а навіть кумиром, не приховує ніхто. Академік Юрій Кундієв згадує, як, їдучи з Амосовим на сесію Академії наук до Москви, намагався передбачити, у якому купе їхатиме Микола Михайлович, щоб узяти квиток до нього ж.
       Вони пишаються, що були учнями вчителя, який ніколи не зраджував своїм переконанням. «Одним із переконань Амосова було ніколи нікого ні про що не просити, – розповідає Юрій Кундієв. – Якось я сказав Миколі Михайловичу: «Ви знаєте, мені, чесно зізнатися, незручно – ви член-кор і я член-кор». На що Амосов відповів: «Мені не пропонують академіка, а я сам ніколи не попрошу».
       Проректор Національного медичного університету ім. О. Богомольця Володимир Широбоков також зізнається, що «вираховував», у якій електричці з Клавдієвого (там була дача Амосова – Т.Ф.) їхатиме Микола Михайлович, і намагався вийти в цей же час. «Я просто дивився на нього всю дорогу, – згадує Широбоков, – не наважуючись заговорити. А Амосов увесь час щось писав, читав...».
       Микола Михайлович вважав, що в житті є два міцні якорі – робота й діти. А ще, що наука вчить світ жити. Наука – це й розщеплювати атом, і виховувати дітей. Жартома він називав свою пізню доньку Катрусю «експериментальною дитиною». З раннього дитинства почав активно навчати Катю – тренувати її розум, формувати світогляд. У 15 років вона протягом одного року проштудіювала шкільний курс трьох старших класів і вступила до Київського медичного інституту. А вже в 33 роки Катерина Миколаївна стала доктором медичних наук, професором-кардіологом. Родина для вченого важила дуже багато, і саме на цьому терені й проявилася вся емоційність Амосова. У своїх мемуарах він не забув нікого зі своїх близьких. Тепло пише про свою дружину Лідію, з якою побралися ще на фронті. З певного часу з такою ж ніжністю, як і про Катю, він пише про зятя Володю – нині керівника Київського міського центру хірургії, проректора НМУ Володимира Мішалова.
       Як збільшити в похилому віці кількість і якість життя? І чи може індивідуально підібраний комплекс фізичних навантажень і вправ загальмувати старіння? Академік НАН і АМН України Микола Амосов поставив ці питання в основу експерименту над собою, розпочатого ним у квітні 1994 року. До нього він підійшов із наукових позицій і з притаманною йому ґрунтовністю. Фізичні навантаження й обмеження в їжі – ось основоположні принципи. Спочатку активно бігав, а коли серце почало підводити, залишилася гімнастика – три години на день з 5-ти, 10-кілограмовими гантелями. «… Наприкінці свого земного шляху, після перенесеного інфаркту, він критично відзначив, що, можливо, недооцінив ситуацію й дещо перевищив фізичні навантаження, – розповідає Катерина Амосова. – Але я не хотіла б тут бути категоричною… З’являється дедалі більше аргументів і доказів, що фізичні навантаження (для хворих, звичайно, дозовані, визначені лікарями) продовжують життя людей. Так що батько, я переконана, ішов правильним шляхом, послідовно й наполегливо відстоюючи активний, здоровий спосіб людського буття».
       …Народився в грудні, у ньому він від нас і пішов, на 90-му році життя, 6 років тому. Тепер от пам’ятник у вигляді великого глобуса, який по екватору оперізує стрічка електрокардіограми. Той, чий прах знайшов спокій на Батиєвій горі, уболівав за всю планету... А поруч вирізьблена з білого каррарського мармуру постать Хірурга. Звично складені на грудях руки, їжакуватий чубчик, дещо іронічний та дуже проникливий погляд... Знаємо, що за життя так само пильно дивився на Київ із гори, де розташувався створений ним інститут. Як розповіла Валентина Захарова, котра багато років працювала з Миколою Михайловичем, тяжко хворий, він за кілька днів до смерті передав колегам свої книги, підписавши по примірнику для кожного персонально. На згадку. Мабуть, це був останній його подарунок. Останній урок доброти й поваги.
       «Він був мірилом совісті, честі, гідності, правди. Постав перед світом у мармурі. Це міцний матеріал, та наша пам’ять міцніша». Так сказав на відкритті пам’ятника на Байковому кладовищі нинішній віце-президент Академії медичних наук Юрій Кундієв. Багато хто каже, що Амосов заслуговує на те, аби йому побудувати храм. Ні, не з каменя, а віртуальний, де зберігалися б його ідеї, думки й почуття. «Як Росія радиться зі Львом Толстим, так і Україна повинна радитися з Миколою Амосовим, – каже Юрій Кундієв. – Але при цьому наше завдання – не обмежуватися й не зупинятися на написаному й проаналізованому Амосовим. Він сказав, що ідеї – гени суспільства, а отже, українцям залишається ростити генеалогічне древо, коріння якого – Микола Михайлович».

     

    Источник Информации:  "Украiна"
     Автор: Тетянa ФЕДОРЕНКО



    Внимание!!! При перепечатке авторских материалов с Pannochka.net активная ссылка (не закрытая в теги noindex или nofollow, а именно открытая!!!) на портал "Издание для девушек и женщин от 14 до 35 лет Pannochka.net" обязательна.


    ООО "Мегапрайм груп" (Megaprime Group LLC)
    Тел. +380-50-441-7388; ICQ: 390513874
    Электронная почта проекта: info@pannochka.net. Корпоративные контакты: info@megaprime.com.ua, www.megaprime.com.ua
    Партнеры: E-NEWS.com.ua, E-FINANCE.com.ua, NEBOLEY.com.ua, AgriNEWS.com.ua, Bookmarket.in.ua
    megaprime.com.ua
    bigmir)net TOP 100
    Яндекс цитирования
    Яндекс.Метрика
    © ООО "Мегапрайм груп". Все права защищены.
    При использовании материалов сайта в печатном или электронном виде активная ссылка на pannochka.net обязательна. Мнения авторов могут не совпадать с позицией редакции. За содержание рекламы ответственность несет рекламодатель. Права на информацию, представленную на pannochka.net, принадлежат ООО "Мегапрайм груп".